Списки рекомендованих на зарахування на перший курс
денної форми навчання за кошти державного бюджету

Історія заснування та розвитку міста


Перехід на сторінкі: 1, 2, 3


Місто в період свого заснування.
Хоча історію павлоградської землі можна простежити, починаючи від льодовикового періоду, історія заснування міста починається з часів появи тут перших мешканців.

 

Матвій Хижняковський заселяє безлюдний край.
На початку 1770 року на місці майбутнього Павлограда оселився відставний запорожець, військовий старшина Матвій Хижняковський. Він звів величезний зимівник з безліччю землянок і мазанок. У лютому 1771 року до зимівника Матвія Хижняковського прийшло декілька малоросійських сімейств для того, щоб виконувати весняно-літні городні і польові роботи. Однак після закінчення господарських робіт усі сімейства залишилися тут назавжди як челядь Хижняковського. Вже через три роки – у 1774 році – цей зимівник «багатолюдністю своїх мешканців і вдоволенням їх, промисловістю і добрими порядками між ними був відомий багатьом у Запоріжжі». У вересні 1775 року була створена Азовська губернія. Її губернатор Чертков, знайомлячись зі своєю заново заснованою губернією, з Бєльської фортеці через Новоселицю (нинішній Новомосковськ), відвідав зимівник Матвія Хижняковського. Тут він побачив, що за географічним розташуванням Азовської губернії зимівник цей складає одну з кращих станційних ліній на прямому шляху до губернії. Тому Чертков назвав зимівник Хижняковською державною військовою слободою і дав їй ім’я Матвіївки на честь і пам’ять її засновника. Хижняковського він ушанував титулом осадчого слободи і визначив його земським доглядачем. Чертков доручив Хижняковському всіма силами піклуватися про заселення безлюдного краю, про розвиток у ньому хліборобства і скотарства, промисловості і торгівлі. Хижняковський зрозумів інструкцію губернатора так, як воно і було потрібно. Він розпланував слободу, вказав у ній місце для церкви з дзвінницею і школою, намітив вулиці і місця для будівлі житла і будинків слобожан. Він також запросив сімейних і осілих людей селитися у слободі, будуючи собі будівлі.
У 1776 році Матвій Хижняковський за сприяння Азовської губернської канцелярії і Межової експедиції почав клопотати про будівлю у слободі церкви. Він наказав землеміру відмежувати для майбутньої церкви 120 десятин зручної землі, а також просив губернатора Черткова клопотати йому, а преосвященного Євгенія Славенського і Херсонського дозволу на благословення і будівлю в слободі Матвіївці нової церкви. 20 березня 1777 року за рекомендацією єпархіального керівництва Святий Синод своїм указом дав благословення на заснування слободи Матвіївки і на будівлю в ній церкви. Але тільки 25 серпня 1782 року Павловське духовне правління рапортувало преосвященному Никифорові, що «новоулаштована дерев’яна церква в ім’я Покрови Богоматері, за вшанувальною грамотою Його Преосвященства 21-го того ж серпня 1782 року соборно освячена за належним церковним статутом і відкрита для богослужіння і священнодії». До того часу жителі слободи задовольняли свої духовні потреби у похідній церкві імені Святого апостола і євангеліста Матвія, встановленій на спеціальній споруді 10 березня 1778 року.
З Матвіївки – Луганка, з Луганки – Павлоград.
З 19 квітня 1779 року державна військова слобода Матвіївка значиться вже за Маріупольським повітом Азовської губернії. Повітовий центр – місто на річці Кальміус при впаданні в Азовське море – восени 1779 року був перейменований з міста Павловськ у Маріуполь.
3 грудня 1779 року – слобода Матвіївка Маріупольського повіту Азовської губернії називається державною військовою Луганського пікінерного полку слободою. Трохи пізніше, у зв’язку з тим, що тут розташовувалася штаб-квартира Луганського пікінерного полку, слобода Матвіївка була перейменована у слободу Луганську (Луганку). На початку 80-х років 18 століття кількість селян, що тут жили, досягла 1 242 особи обох статей. Тричі на рік у Луганській слободі проходили ярмарки. Повітове місто Павлоград на річці Солона при впадінні її у Вовчу почали будувати у 1780 році. У проханні Черткова архієпископу Никифорові від 30 липня 1781 року губернатор використовував до визначення повітового міста словосполучення «у новому Павлограді».
22 січня 1784 року за іменним указом Катерини Другої «Про розпорядження по налагодженню Катеринославської губернії» Павлоград одержав статус повітового міста. У квітні 1784 року на «Геометричній генеральній карті Катеринославського намісництва», виготовленій у цей час, був зображений Павлоградський повіт з повітовим центром – містом Павлоградом на теперішньому місці (копія знаходиться у фонді Павлоградського історико-краєзнавчого музею). Фактично карта відображала прийняту Катериною Другою пропозицію Потьомкіна про Катеринославське намісництво з 15 повітами.
26 листопада 1784 року правитель Катеринославського намісництва Синельников писав преосвященному Никифорові: «На повідомлення Вашого Високопреосвященства від 30 жовтня повідомити честь маю, що в Катеринославському намісництві знову улаштовані міста: (…) Павлоград із села Луганки».

 

Павлоградці торгують, займаються хліборобством і скотарством.
У 1831 році був Високопоставлений затверджений план забудови Павлограда. У першій половині 19 століття (після 1831 року) «Економічні примітки до планів генерального межування земель Катеринославської губернії» надають докладний опис міста:
«Павлоград – повітове місто Катеринославської губернії, від губернського міста на північний схід під 48 градусів 31’57” північної широти і 53 градуси 34’12» довготи, відстанню від Москви в 941, Санкт-Петербурга – 1639 1/4 і від Катеринослава в 76 3/4 верстах, положення має ріки Вовчої на правій, річки Гніздки і двох озер на обох сторонах, на рівному місці. Вибудований більшою частиною по Високопоставленому затвердженому у 1831 році плану. В окружності має дев’ять верст, обмежується з південної сторони рікою Вовчою і річкою Гніздкою, із західної, північної і східної – земляним валом і ровом.
Це місто з казенного селища Луганського, раніше званого Матвіївкою, по найвищому велінню при відкритті у 1784 році Катеринославської губернії найменоване Павлоградом.
Купці і міщани роблять торг: шовковими і паперовими матеріями, сукнами і різними дріб’язковими товарами. Ярмарки у місті щорічно бувають, перша – Марта 25-го дня, друга – у свято Трійці, третя – Жовтня 1-го дня. Триває кожна по чотири дні, купці приїжджають з міст Катеринославської та інших губерній з червоними товарами і жителі з різних селищ із хлібом, рогатою худобою, конями і своїми виробами приїжджають також на торги, які бувають щотижня у повітовому місті по п’ятницях і неділях. Ріка Вовча при місті в літній жаркий час буває шириною до 20 сажень, глибиною до 4-х аршин; річка Гніздка шириною 2 сажні, глибиною до 1-го аршина. У річці риба: сазани, лящі, головлі, лини і різна дрібна.
Ґрунт землі чорнозем і частково сіропіщаний, з посіву добре виростає всякий городній овоч. Під селищем міста за проектованим планом землі: зручної – 307 десятин 1 878 сажень, незручних місць – 27 десятин 522 сажня. Всього 335 десятин. У місті вже 8 653 жителі обох статей.

 

Павлоград в енциклопедичному словнику.
У 1897 році “Енциклопедичний словник” Ф. А. Брокгауза і І. А. Єфрона розмістив опис міста Павлограда, Павлоградського повіту і Павлоградських хуторів. На думку істориків, найбільш коштовна з них стаття про Павлоградські хутори.

 

Павлоград.
Повітове місто Катеринославської губернії на р. Вовчій, Гніздці і Кочерзі, що впадають у р. Самару (у 4 верстах від міста) і ст. Лозово-Севастопольської залізниці. Підстава міста покладена в 1779 році утворенням с. Луганського, колишньої штаб-квартири Луганського пікінерного полку. У 1780 році біля цього села був улаштований шанець, якому дане ім’я Павлоград. У 1782-1784 роках Павлоград був повітовим містом Катеринославського намісництва; у 1796-1797 роках – повітовим містом Новоросійської губернії; з 1802 року – повітовим містом Катеринославської губернії. Населення міста утворилося з військових поселенців, запорожців, що переселилися сюди з Кальміуської паланки, і переселенців з острова Мінорки, що прибули у 1784 році, за вказівкою Потьомкіна, у Павловську слободу, за тим саме місто було переведене звідси у село Луганське.
Павлоградський повіт.
Займає північну частину Катеринославської губернії. Саме низинне, майже болотисте місце, знаходиться біля повітового міста, між р. Самарою і її притокою – р. Вовчою. Від повітового міста до виходу р. Самари з меж повіту тягнеться лісиста смуга. Поблизу міста переправа через р. Вовчу.
Павлоградські хутори.
Посад Павлоградського повіту Катеринославської губернії, при річках Вовчій та Гніздці, у 1 1/2 верстах від повітового міста. Дворів – 531, жителів – 4 884. Православна церква, школа, 4 крамниці, залізнична станція – Павлоград. У торговому і промисловому відношенні тягнеться до повітового міста.

 

Імені князя Павла.
25 вересня 1964 року історії створення Павлограда приділив увагу краєзнавець, уродженець села Дмитрівка, майбутній завуч Успенської середньої школи Амвросіївського району Донецької області, вчитель-пенсіонер Оврам Герасимович Половий: «Південна частина території Самарської паланки між ріками Самарою, Бик, Вовчою і Малим Торцем записана за царським двором («тобто приймачу престолу князю Павлові»). За першим проектом була згода побудувати місто чи окружний центр правління у Старій Самарі, де був паланковий центр Самарської паланки. Однак після обстеження було встановлено, що місцевість біля слободи Стара Самара гориста, а в районі Радути багато території зайнято під лимани й озера. Іншою причиною було те, що в Старій Самарі були виявлені учасники пугачовщини на чолі з полковником Журбою. Тому на цю слободу і була накладена анафема. У зв’язку з цим проектом забудови місто було перенесено на рівне місце за Павлоградськими хуторами на річку Вовчу, де і був заснований у 1784 році Павлоград, повітовий адміністративний центр керування казенними і панськими слободами.
Місто Павлоград назване в честь ім’я князя Павла. За проектом забудови міста були передбачені основні вулиці: Полтавська, рівнобіжна їй Харківська, а центральна між ними – Олександрівська. Перпендикулярні, що їх перетинають, тяглися від хуторів Кузні – Ковальська, Майдан, Дворянська, Кузнецька, Міщанська, Єврейська, Озерна, Поселянська і Полкова вулиці. А останньою вулицею був полковий майдан, де розміщувався Павлоградський гвардійський кінний полк, що був розформований у 1825 році за участь у повстанні декабристів.
Підставу Павлограда як повітового міста розпочато у 1779 році на ріці Вовчій у верхів’ях рік Кочерга і Гніздка, що у чотирьох верстах від міста впадають у ріку Самару. Там, де Вовча робить глибоководний південний загін, у той час почала селитися слобода Луганська. А названа вона так була через лугову місцевість. У той же час у цій слободі був сформований пікінерний полк, названий Луганським, озброєний списами. У слободі була і штаб-квартира цього полку.
У 1780 році між рік Гніздка і Вовча був споруджений окоп (шанець) за участю Луганського пікінерного полку і населення слобід – Луганської і Павлівки (колишнього Матвіївського хутора у роки Запоріжжя, після його ліквідації у 1775 році, названа слободою Павлівка).
Таким чином, завдяки спорудженому окопу і річкам Гніздка, Вовча і Самара з’явилася обгороджена місцевість. За назвою слободи Павлівки місту дали назву Павлоград (Павло – ім’я, місто – град). У 1783 році Луганський пікінерний полк був перейменований у Павлоградський легкінний.
У 1784 році у Павлівській слободі населення за фахом поділялося на селян, ремісників і торговців, тому слобода одержала назву Павлівського посаду міста. У цьому ж 1784 році у Павлівську слободу за розпорядженням Потьомкіна були спрямовані переселенці з острова Мінорка на Середземному морі. Саме місто у 1784 році з Павлівки було переведено у нову слободу – Луганську. З північної сторони цієї слободи було заплановане і надалі заселене місто Павлоград. Луганська слобода з південної сторони ввійшла до складу міста, а Павлоградський посад став називатися Павлоградськими хуторами. Ці назви збережені і дотепер. Першими поселенцями були запорожці Самарської паланки, військові поселенці і запорожці, переселені з Кальміуського чи містечка Домахи».

 

Луганський пікінерний полк.
Історія створення Павлограда і сіл, які примикають до нього, тісно взаємозв’язана з дислокацією Луганського пікінерного полку. Спробуймо простежити деякі події у хронології.
Спочатку – Бахмутський козацький полк.
У 1711 році після того, як Росія здала Азов та Таганрог туркам, Василь Шабельський разом з командою та всіма тодішніми жителями міста Семенівського у гирлі ріки Міус були переведені до міста Бахмута. Там, у Бахмуті, де ще у 1571 році стояла сторожа, царська влада спорудила фортецю. Незабаром, після того, як торкський козак Бірюков знайшов поклади солі, там зросла слобідка, а згодом і місто. Напередодні 1712 року у ньому було приписано 1 450 «душ черкес». Бахмутський полк мав захищати міське населення і його худобу від татар.
1756 рік. З документів єпархіального управління можна бачити, що серби, які оселилися у східній частині майбутньої Катеринославської єпархії – від Бахмута до Лугані – мали вже 16 населених слобід, названих ротами. Штаб-квартира, головна полкова резиденція генерал-майора Шевича містилася у місті Бахмуті. Такі окремі дані про створення Бахмутського козацького полку, який було перейменовано у Луганський пікінерний полк.
22 березня 1764 року за планом командира ланд-міліцького корпусу й Української лінії генерал-поручика Мельгунова найвищим указом Катерини Другої на запорізьких землях було створено Новоросійську губернію з повітами і двома головними провінціями: Єлизаветинською з Новою Сербією, Ново-Слободським полком і фортецею Святих Єлизавети і Катерининської, якій підпорядковані були Слов’яносербія, Українська лінія і Бахмутський козацький полк.

 

Військові поселення у складі Катеринославської губернії.
У 1765 році на місці слобідських полків було організовано гусарські. Частина запорізьких козаків записали у пікінерні полки. Катерининській провінції належали Донецький і Дніпровський полки, Бахмутський повіт з державними і поміщицькими селами, Бахмутським та Самарським гусарськими полками та Луганським пікінерним полком. Усі ці полки були сформовані одночасно.
Пікінерні полки являли собою військові поселення, які входили до складу Новоросійської губернії. У 1774 році у складі російської кінноти було чотири пікінерних полки. 3 серпня 1775 року цариця Катерина Друга писала у маніфесті: «Запорізька Січ в кінці кінців зруйнована. Тому гулящі землі у Новоросійській губернії, зручні не тільки для проживання людей, а для охорони кордонів від ворожих нападів, були заселені людьми, здатними для хліборобства й військової служби.» Відповідно до штатного розкладу, у 1763 році гусарські оселені і пікінерні (уланські) полки в мирний час мали 744 людини і 618 коней, а в військовий – 1 032 людини. 1768-1774 роки – Леонід Єфанов наводить такі дані про участь Луганського пікінерного полку в російсько-турецькій війні:
7 червня 1769 року – у поході з Бахмута на Крим обсерваційного корпусу генерал-поручика Густава фон Берга, за указом Військової колегії, серед військових підрозділів брав участь і Луганський пікінерний полк.
12-16 червня 1771 року – у бойових діях біля фортеці Ор-Канц на Перекопській лінії за наказом Каховського разом з іншими діяли Луганські пікінери.
14 лютого 1775 року Урядовим указом створена Азовська губернія у складі двох провінцій – Азовської і Бахмутської. Тоді ж до Азовської губернії від Новоросійської відійшло місто Бахмут з повітом, якому належали державні поміщицькі села і 16 рот Бахмутського полку.
25 лютого 1775 року – Новоросійський губернатор Г.Потьомкін у листі Слободсько-Українському губернатору Щербініну зазначає щодо виведення пікінерів Луганського полку з родичами, що “цей полк створено з торкських козаків, які здавна живуть у Торі і Маяках. З цих місць їх ніяк не можна перевести без цілковитого руйнування”.
4 червня 1775 року – розгром Запорізької Січі російським військом. У армії генерал-поручика Петра Текелі серед підлеглих йому військових частин для знищення Запорізької Січі значилися 17 пікінерних ескадронів.
3 серпня 1775 року вийшов царський маніфест про знищення Запорізької Січі. Після розгрому Азовської губернії підпорядкували Катерининську провінцію. Крім того, до знову створеної Азовської губернії відійшло від Новоросійської губернії місто Бахмут з повітом, якому належали державні поміщицькі села і 16 рот Бахмутського полку.

Після знищення Запорізької Січі.
У цьому ж році губернатор Азовської губернії Чертков вирішив переселити Бахмутський козацький полк у місцевість між річками Самара і Вовча. Його перейменували на Луганський пікінерний полк. Було видано відповідний наказ губернської канцелярії, яка в свою чергу зобов’язала до якнайшвидшого виконання цього наказу Бахмутську провінційну канцелярію. Відповідно за наказом, перша рота Луганського пікінерного полку зі своїми сім’ями вже наприкінці 1775-початку 1776 років переселилася з Бахмутської фортеці на місцевість біля річок Самара і Бик. Там була створена державна військова першої роти Луганського пікінерного полку слобода Петропавлівка. 31 березня 1776 року Чертков повідомив про своє рішення князю Потьомкіну у вигляді рапорту.
3 травня 1776 року Потьомкін відповів Черткову: «У резолюцію пропоную: Луганський пікінерний полк для вигоди у хліборобстві і в іншім, відповідно з думкою вашого превосходительства, будьте ласкаві, переселити на місце між річок Самари і Вовчих вод, приєднуючи до нього усіх старих запорізьких зимівників по річці Вовчій жителів, і переселяючи охочих на ті місця з інших дач». До 1776 року в Вовчеводський повіт відомства Слов’янського духовного правління переселені частини Луганського полку з сім’ями з фортеці Маяк, «75 дворів, та й останні серед 200 дворів також туди будуть обов’язково наступної весни переведено». Там вони створили державну військову пікінерного полку Троїцьку слободу.
У Марієнпольський повіт на річці Самара були переселені зі старого міста Тор (нині Слов’янськ) частини Луганського пікінерного полку з сім’ями у складі: «Чоловіків – 323, жінок – 310, обох статей – 633 душі». Вони створили державну військову Луганського пікінерного полку Нікольську слободу. Наприкінці 1776 року у Вовчеводський повіт на річку Самару були переселені частини Луганського пікінерного полку з сім’ями, які заснували державну військову Луганського пікінерного полку слободу Дмитрівку. Існують дані, з яких свідчить, що «оскільки паводок навесні заливав місцевість, цю слободу довелося переселяти на берег річки Вовчої. Довелося переселятися втретє – туди, де нині перебуває Булахівка. Слободу перейменували на Новодмитрівку». Наглядачем слободи Дмитрівки на Самарі Чертков призначив осадчого і земського наглядача сусідньої військової слободи Матвіївки на р.Вовчій – Матвія Хижняковського. У лютому 1777 року Хижняковський вже обіймав посаду спільного наглядача двох слобід.
У 1777 році, очевидно у зв’язку з переселенням частини Луганського пікінерного полку зі слободи Дмитрівки у слободу Матвіївку на Вовчу (остання стала рахуватися в документах як державна військова Луганського пікінерного полку слобода). Як свідчить «Опис» до карти Павлоградського повіту від серпня 1780 року, слободами Луганського пікінерного полку з 1777 року також значаться: Олександрівка, Василівка, Григорівка, Покровка, Михайлівка, Гаврилівка, Іванівка. До цього списку слід додати поміщицькі поселення, власниками яких були офіцери Луганського пікінерного полку. Серед них у першу чергу необхідно назвати шефа полку, губернатора Азовської губернії Черткова і трьох його синів: Дмитра, Петра і Миколу. Їм належали села Варварівка, Маріїн Брод, Паньківка, Дмитрівка, Широтиникова; слободи Бузовка, Василівка, Новоселівка; містечко Новодмитрівка (Булахівка).
Власником селища Вовче був секунд-майор Кутузов. У серпні 1780 року в Луганському пікінерному полку рахувався далекий родич, друг сім’ї Голеніщевих-Кутузових, товариш, друг Радіщева, Тургенєва, автор художніх творів, член московської масонської ложі «Гармонія» Олексій Михайлович Кутузов.


Перехід на сторінкі: 1, 2, 3


Пошук по сайту