Павлоградський коледж ДВНЗ "НГУ"
ЗАПРОШУЄ НА ПІДГОТОВЧІ КУРСИ
Початок занять з 7 ЖОВТНЯ
Контактні телефони (05632)6-49-58, 099-70-33-677

Історія заснування та розвитку міста (продовження)


Перехід на сторінкі: 1, 2, 3


«Золоте століття Павлограда».
Кінець 19-початок 20 століть можна вважати «золотим» століттям в історії Павлограда. У першу чергу цьому сприяв розвиток торгівлі. Купці і власники підприємств відраховували у скарбницю щедрі податки. До 1897 року у місті за казенний рахунок діяло три початкових училища, дві гімназії, ремісниче училище, кілька церковноприходських шкіл. В усіх навчальних закладах, за винятком гімназії, навчання було безкоштовне.
Електроосвітлювальним Павлоград став одночасно з Москвою і Києвом. У 1905 році купці і підприємці вскладчину придбали динамо-машину і провели світло на семи центральних вулицях міста. Для мешканців це було великим дивом, із хуторів і навколишніх сіл бігли подивитися на електричне світло. За рахунок податків від торгівлі у місті була розвинута мережа шосейних доріг, телеграфний і телефонний зв’язки. Імена найбільших доброчинців були увічнені. Наприклад, у пам’ять про заслуги купця Шалінського його ім’ям назвали центральну вулицю Павлограда, нині Леніна. Магазин на вулиці Шевченка селяни досі величають «Маловиком» на честь його першого власника. Храм Нерукотворного Спаса ще називають храмом Голубицького. Добрі справи живуть століттями.
Сучасний Павлоград зберіг зовсім небагато стародавніх, дореволюційних назв. Переважна більшість вулиць були наречені у радянський період. Спробуймо повернути колесо історії і прогулятися по місту, яким воно було століття тому.
Була Єврейська, стала Інтернаціональна.
Центр міста залишився, на щастя, на тому ж місці. Соборна площа отримала свою назву завдяки собору, який стояв тут до 1936 року, а потім, за розпорядженням комуністів, був висаджений у повітря. У роки радянської влади Соборну площу перейменували на площу Леніна, однак зі здобуттям Україною незалежності історичну назву повернули.
Коли місто планувалося, провулків майже не існувало, а вулиць було близько 30. Провулки з’явилися згодом, коли місто почало розростатися. Головпоштамт зараз перебуває у будинку колишньої Міської управи. Там, де нині Павлоградський технікум Національного гірничого університету, раніше було Олександрівське училище. У приміщенні Палацу творчості дітей та юнацтва колись містилася жіноча гімназія. На тому місці, де нині Дитячий парк, був базар. На території між церквою Голубицького і собором розташовувалася Базарна площа. Провулок, який нині має назву Музейний, був Базарним. На місці теперішнього базару містилася міська в’язниця для кримінальних злочинців. В’язниця для політичних ув’язнених містилася у теперішньому кафе «Тауер», на розі вулиць Харківської та Степового фронту.
Зараз зі старих назв вулиць збереглися лише Озерна, Полтавська і Харківська. До речі, дві останні теж намагалися перейменовувати, привласнюючи їм прізвища закордонних революційних ватажків. Але, на щастя, назви ці не прижилися. До нових назв взагалі народ звикає з великими труднощами. Вулицю Степового фронту мешканці й досі називають Вокзальною.
Центральна вулиця міста – Карла Маркса – раніше називалася Олександрівською, оскільки була спрямована на Олександрівську фортецю (нині – Запоріжжя). Нинішня вулиця Леніна змінювала назви кілька разів. Спочатку вона була Купечеською, потім – Шалінською (на прізвище купця Шаліна, який дуже багато зробив для міста). У 1924 році після смерті Леніна, за ініціативою тодішнього завідуючого міськвно Юрія Дольд-Михайлика, майбутнього письменника, автора роману «І один у полі воїн», вона була перейменована у вулицю Леніна. Вулиця Харківська так названа, оскільки мала направлення на Харків, а на Полтавській селилися козаки з Полтави. Вулиці Дніпровської сто років тому не було зовсім, на її місці пролягав великий грунтовий шлях. Вулиця Горького спочатку була Поштовою, потім – Катеринославською. Радянська була Дворянською, Інтернаціональна – Єврейською, Громадянська – Міщанською, Пролетарська – Поселянською. Що й казати, дореволюційні назви точніше відображали дійсність, ніж назви радянські.
Вулиця Шевченка сто років тому іменувалася Поліційною, оскільки на ній розташовувалося міське поліційне управління. Сучасна вулиця Дзержинського була Успенською, оскільки вела до Успенського цвинтаря. Вулиця Повстання називалася Пісчаною, Караванченка – Казарменою, Шутя – Робочою.
З історії мікрорайонів.
У радянські часи Павлоград розрісся і розбудувався, з’явилося багато нових мікрорайонів чи, як звикли говорити місцеві мешканці, селищ. Це – селище Шахтобудівників, селище ім. 18 Вересня (або у просторіччі – селище Хімзавод), селище Павлоградського механічного заводу, тощо. З цими назвами усе ясно і просто. Селища стали супутниками відповідних підприємств. Проте у Павлограді є кілька районів з дуже дивними назвами: Бельбес, Приточилівка, тощо. Чому ж вони так названі?
У 19 столітті після російсько-турецької війни у Павлограді селилося багато іноземців: болгар, греків, турків. За однією з версій, у районі Бельбеса селилися люди, які не розуміли місцевої мови. Місцеві жителі називали їх балбісами. Є й інша версія – про іноземців говорили: “Не розуміють ні бельмеса”. Звідси Бельбес.
Своя історія і у Підварків. До цього часу вважалося, що ця назва виникла від слова “двір”. Мовляв, у центрі міста були подвір’я, а трохи осторонь – підворки, де оселялося менш заможне населення. Подвір’я там були меншими і будиночки біднішими. Проте сучасні історики вважають цю версію невірною, оскільки з’ясували, що правильна назва цього району звучить як «Підварки», а не «Підворки».
Назва “Приточилівка” розшифровується досить просто. Це місцевість, яку приєднали, або приточили, до міста. Теперішнє селище Хіммаш раніше називали Козлячим. Ця назва виникла тому, що раніше на його місці був вигін, де пасли кіз.

 

Будинки, які зберігають історію.
Крім згаданих вище будинків Головпоштамту, Машинобудівного технікуму, Палацу творчості і кафе “Тауер”, у Павлограді є ще чимало історичних будинків. Багато з них можуть претендувати на звання архітектурного пам’ятника. Насамперед, це храми: Собор Нерукотворного Спаса (провулок Голубицького), Успенська церква (вулиця Харківська), церква Вознесіння Матері Божої (на території військової частини) і костел (вулиця Пролетарська).
Чимало дореволюційних будинків розташовано на вулиці Карла Маркса. Будинок, у якому за радянської доби містилося управління заводу електроосвітлювальної апаратури, до революції був садибою Лани Звенигородського – одного з власників механізованих млинів. Приміщення швейної фабрики і контори швейної фабрики займав магазин «Пасаж». У Палаці культури імені Кірова на початку 20 століття був ресторан льотчиків. Приміщення загсу колись було будинком Нємкова, у якому перебувала приватна жіноча гімназія. Будинок, в якому міститься фірма «Алмаз», у дореволюційні часи належав виноторговцю Машкевичу. А кафе «Старий Павлоград» щастить перебувати у будинку, в якому у 1896 році народився видатний театральний діяч Борис Захава. У 2003 році на цьому будинку було встановлено меморіальну дошку.
У приміщенні молкомбінату до революції був млин. Так само зберіг своє початкове призначення Павлоградський залізничний вокзал.
Ветеринарна лабораторія на вулиці Горького, 13 відбудована у стилі перехідному від модерну до конструктивізму. Свого часу вона була садибою інженера Фетисова. А теперішній магазин «Лідер» розміщується у будинку, де колись був магазин знаменитого павлоградського громадянина Якова Голубицького.
Рентгенологічне відділення міської поліклініки на вулиці Леніна, 109 перебуває в єдиній у Павлограді споруді, яку збудували у стилі конструктивізму. У минулі часи там містилася водолікарня. У будинках, де нині розташовуються офіси корпорації «Центр» і «Оранта», раніше був готель «Росія». А у приміщенні торгового будинку «Україна», на вулиці Леніна, 91, наприкінці 19 століття містилася гімназична церква. Нинішній Палац технічної творчості, або Станція юних техніків, який розміщений на вулиці Леніна, 42, перебуває у будинку, відбудованому у стилі модерн. У дореволюційний час це був будинок Герлейбова. У ньому жила сім’я земського лікаря Д. Синельникова, у якій народився знаменитий учений К. Синельников. Станція юних натуралістів перебуває у будинку, який належав на початку 20 століття офіцеру Пєдану.
Крім колишньої жіночої гімназії, збудованої у стилі модерн, на вулиці Радянській збереглося ще кілька давніх споруд. У будинку №55, де зараз перебуває сільгоспуправління Павлоградського району, у 19 столітті містилися Благородні збори і Земська управа. А у приміщенні нинішньої вечірньої школи був млин Вінгеровського.
Улюблений багатьма павлоградцями театр імені Б.Захави також розміщується в історичному будинку. Колись тут також розташовувався театр, що носив гучну назву – Графський театр.
В історії Павлограда ще досить багато білих плям. Якщо деякі версії підтвердяться, цілком можливо вони стануть справжньою сенсацією. Одна з білих плям пов’язана з підземними таємницями Павлограда.
Різна уривчаста інформація свідчить про наявність у центральній частині Павлограда підземних споруд і переходів, проритих у дореволюційні часи. Одні джерела стверджують, що це лише підвали з галереями, які з’єднували між собою будинки багатих міських купців і торговців, магазини і склади, розташовані поруч із ними. Інші стверджують, що підземні переходи були значно довшими і з’єднували не лише будинки і підвали у складах і магазинах. Один із таких підземних переходів вів від церкви Голубицького до млина Балабана, на місці якого пізніше було побудовано кінотеатр «Мир». Вхід до підземної галереї засипали двома самоскидами. Є очевидці-сучасники, які підтверджують розповіді і чутки. Під час розбирання старого будинку на перехресті вулиць Полтавської і Озерної (на цьому місці знаходиться п’ятиповерховий будинок) виявили підвал. Стіни і стеля його були викладені цеглою. Поруч ківш екскаватора викопав невеликих розмірів галерею, також викладену цеглою. До половини вона була заповнена грунтом, прибравши який можна було пройти галереєю на повний зріст. Можливо, що це була стара запущена водозливна система. Старожили стверджували, що у колишні часи в дощову погоду місто не було таким брудним – вода стікала по цих галереях.

 

Грудень 1917 року. У Павлограді встановлено радянську владу.
Відразу були націоналізовані великі склади, налагоджено контроль за роботою всіх міських підприємств, організовано раду народного господарства. Але невдовзі Павлоград був окупований австро-німецькою армією. Більшовики пішли у підпілля, організували повстанські загони і 12 грудня 1918 року захопили місто. Проте остаточно Червона Армія розташувалася тут лише наприкінці грудня 1919 року.
У 20-ті роки почалося відновлення зруйнованого боями Павлограда. Наприклад, у 1924 році було знову побудовано міське відгалуження залізниці. Була прокладена колія по вулиці Карла Маркса, тоді Олександрівська, до млина Балабана. Саме завдяки цьому південно-східна частина центру міста досі називається “Горвіткою”. У 1931 році у Павлограді було організовано артполігон, а напередодні Великої Вітчизняної війни тихе провінційне місто перетворилося у великий артполігон країни. Два найбільших підприємства Павлограда працювали на оборону. До 1941 року населення міста досягло 50 тисяч чоловік. У місті і призаводських селищах було 208 багатоповерхових і 500 одноповерхових житлових кам’яних будинків і більше 2 тисяч глинобитних будинків. Протяжність мостових становила 16 км, тротуарів з кам’яним і асфальтовим покриттям – 15 км. У Павлограді було 589 тисяч квадратних метрів зелених насаджень, у тому числі п’ять парків і скверів. Водопостачання здійснювалося через 98 артезіанських криниць.
У місті був готель (триповерхове приміщення), лазня на 146 місць, дві поліклініки, пологовий будинок, лікарня, водогрязелікарня, тубдиспансер і венерологічний диспансер, дитяча консультація, 10 ясел і 4 дитячих садочки. Напередодні 41-го року у місті діяв педагогічний технікум імені Т.Г.Шевченка, медучилище, 11 загальноосвітніх шкіл (чотири з них – середніх), Палац піонерів і дитяча технічна станція. Цілком були задоволені і культурні запити павлоградців. У місті працювали п’ять клубів, сім бібліотек, кінотеатр на 600 місць, п’ять клубних установ, радіовузол з 5 тисячами трансляційних точок. Любителі фізичних вправ і спортивних змагань могли відвідувати стадіон, дві водних станції і 18 фізкультурних майданчиків, обладнаних необхідним інвентарем. У Павлограді було 20 торгових організацій, які мали 118 магазинів, універмагів, буфетів, ресторанів і їдалень. Павлоградці користувалися легковим та вантажним транспортом. Особливий розвиток у довоєнні роки одержала важка промисловість. У 1941 році у місті працювали 11 підприємств союзно-республіканського підпорядкування, 5 підприємств місцевої промисловості і 13 підприємств промислової кооперації.
Підпільний обком діє.
Окупація Павлограда німцями почалася 11 жовтня 1941 року. У цей період у місті містився підпільний обком партії на чолі з Миколою Сташковим. Підпільним міськкомом партії керували Андрій Караванченко і Степан Прібер. У таборі для військовополонених діяло медичне підпілля під керівництвом Манфреда Есси-Езинга. У роки війни він врятував життя сотень наших військовополонених. Серед підпільників активно працювали Микола Шуть, Андрій Нестеренко, Ольга Кулікова, Микола Бешта, Володимир Індюков, Серафима Ватоліна. Вони загинули від рук фашистів.
На початку 1943 року, під час наступальних дій радянських військ у Донбасі і наближення їх до Павлограда, підпільники готували у місті збройне повстання. Воно почалося вночі 16 лютого 1943 року. У повстанні брали участь 19 бойових груп, об’єднаних в один загін під керівництвом Петра Кравченка. 17 лютого на допомогу повсталим прийшли воїни 35-й Гвардійської стрілецької дивізії четвертого гвардійського корпусу. Таким чином, Павлоград був єдиним містом у Радянському Союзі, який вигнав німців шляхом збройного повстання. Щоправда, звільнене було місто лише на п’ять днів. Німці стягнули свої резерви з інших фронтів і знову захопили Павлоград. Місто було остаточно звільнено 18 вересня 1943 року військами Південно-Західного фронту під командуванням Р.Малиновського. У честь цієї дати мікрорайон, прилеглий до ПО «Павлоградський хімічний завод», отримав назву «Імені 18 Вересня». У боях за звільнення Павлограда взяли участь 60 Гвардійська стрілецька дивізія, 305 Штурмова авіаційна дивізія, 288 Винищувальна авіаційна дивізія і 269 Окремий саперний батальйон, яким було присвоєно найменування «Павлоградських». Від рук гітлерівців загинули 12 тисяч павлоградців, 6 тисяч жителів міста були вивезені на каторжні роботи до Німеччини. За героїзм, виявлений у роки Великої Вітчизняної війни, звання «Герой Радянського Союзу» були удостоєні павлоградці: М. Гаркуша, У. Горішний, К. Дитюк, З. Довгополий, І. Зінов’єв, І. Косяк, І. Перехода, М. Міхно, І. Смєтанін. Павлоград не забув про своїх героїв. У центрі міста створено Алею Слави, де увічнені імена керівників антифашистського підпілля. На одній зі стел значиться напис: «Не забудемо їхні імена». На честь героїв війни названі вулиці міста: Сташкова, Садовниченка, Шутя, Прібера, Ватоліної, Бабенка, Повстання, Караванченка.
Після війни Павлограду і павлоградцям довелося знову відновлювати місто. Протягом 23 місяців окупації фашисти повністю зруйнували і спалили всі будинки промислових і комунально-побутових підприємств, соціально-культурних і адміністративних установ. Місто стояло зруйноване на три чверті. Значні руйнації були завдані і житловому фонду міста. Загальна шкода, заподіяна Павлограду за роки війни, оцінюється у 275 мільйонів карбованців.
У повоєнні роки місто повністю відновилося.
З’явилися нові мікрорайони, як заведено говорити, селища: селище Геологів, селище ім.40-річчя Жовтня, Палмаш, ПМЗ, ПЗТО, селище Шахтобудівників.
У 50-ті роки в нашому регіоні були розвідані великі запаси кам’яного вугілля, почалося будівництво шахт. Павлоград перетворюється у центр вугільної промисловості. У різні роки було побудовано 11 шахт: «Тернівська», «Першотравнева», «Степова», «Ювілейна», «Павлоградська», «Самарська», «Дніпровська», «Благодатна», імені Героїв космосу, «Західнодонбаська», імені М. І. Сташкова; Центральна збагачувальна фабрика; Шахтобудівний комбінат. Тож Павлоград вважається вугільною столицею Західного Донбасу.
У повоєнні роки бурхливими темпами розвивалася машинобудівна промисловість – заводи «Хіммаш», «Палмаш», «Сільмаш»; будівельна промисловість – завод «Павлоградзалізобетон», «Будбаза», «Завод стінових матеріалів», трест «Павлограджитлобуд», силікатний завод. Успішно працювали швацька фабрика, завод продтоварів, шкіряний завод, який згодом перетворився у взуттєву фабрику, завод електроосвітлювальної апаратури.
У 1979 році було затверджено новий герб міста. Автор його ескізу – художник У. Жегур. Кінь з герба зник, оскільки конезаводів у місті більше не було, зате з’явилися копри, терикони і шестірні. Таким чином, новий герб відбиває характер сучасної промисловості міста. У Павлограда є і свої нагороди. 23 жовтня 1979 року «за досягнення трудівниками міста у революційному русі, боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у роки Великої Вітчизняної війни і успіхи, досягнуті у господарському і культурному будівництві» Указом Президії Верховної Ради СРСР місто Павлоград було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. А 2 жовтня 1984 року за названі досягнення і в зв’язку з 200-річчям, Указом Президії Верховної Ради УРСР, місто було нагороджене Почесною грамотою.
Інформація взята із книги “Павлоград 1784-2004”, виданою ООО “Издательство “Популярные Ведомости”.

Перехід на сторінкі: 1, 2, 3


Пошук по сайту