Повернутися, щоб жити у серцях
“ПОВЕРНУТИСЯ, ЩОБ ЖИТИ У СЕРЦЯХ”: ДО ДНЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні. Відзначення річниць перепоховання Великого Кобзаря вже стало національною традицією, бо Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО для українського народу назавжди залишиться символом національного єднання та національної гордості. Для Шевченка Україна – найвища святиня земна, за неї він готовий був принести в жертву Богові і тіло, й душу, для неї він жив і страждав. Тарас Шевченко – більше ніж поет. Він є символом української культури і державності.
Найвидатнішому митцю України не випало померти на рідній землі. 47-річний український поет спочив у Санкт-Петербурзі. Там п’ятдесят вісім днів прах Шевченка і перебував. Згідно із заповітом Тараса Григоровича його домовину, за клопотанням Михайла Лазаревського, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.
Тужливий поїзд рушив через увесь Петербург до вокзалу залізниці: червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю.
До Москви прах перевезли залізницею, труну поставили в Тихонівській церкві на Арбаті. Попрощатись із поетом приходили численні москвичі-вчені, письменники, актори, студенти. Далі до Києва на тих самих дрогах труну везли поштовим трактом через Серпухов, Тулу, Орел. В Орлі проводжаючі випросили собі вінки, що лежали на труні, і один із них розділили між собою, а другий – взяли в гімназію. Це приклад того, як народ цінував нашого Кобзаря. Далі шлях пролягав через Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Козелець, Бровари.
Скрізь цю похоронну процесію зустрічали багатолюдні юрби народу. Потім прибули в Бровари, а потім у Микільську слобідку, де треба було чекати дозволу на в’їзд до Києва. Коли в місті стало відомо, що з Петербурга привезли прах Шевченка, назустріч за Дніпро поспішили численні шанувальники поета, особливо молодь – студенти й гімназисти. Перед мостом коней розпрягли і «винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», — згадував Григорій Честахівський.
Добившись дозволу, труну поставили в церкві Різдва на Подолі. Сюди прийшли тисячі киян, влаштувавши справжню політичну маніфестацію. З Києва 20 травня 1861 року останки Кобзаря на пароплаві “Кременчук” перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, 21 травня відбулася багатолюдна панахида. Рідні поета, студенти Київського університету і селяни навколишніх сіл викопали могилу і змурували склеп, а 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору (тепер Тарасова) і о 7-й вечора на шпилі гори поховали навіки останки того Велетня, якого “за Україну замучено колись”. За відомостями поліції, що наглядала за похоронами, на ньому брало участь близько 2000 чоловік .
Влітку 1884 року на Таросовій горі збудували перший народний музей – “Тарасову світлицю”, а на могилі встановили чавунний пам’ятник-хрест за проектом В. Сичугова. У серпні 1925 року було створено Канівський державний музей-заповідник “Могила Т. Г. Шевченка”; бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 році, автором якого є скульптор Манізер.
Такий вигляд могила має і тепер: двоярусний насип заввишки 6,5 метрів, увінчений лабрадоровим постаментом, що сягає вгору на 7,5 м. На ньому височить 3,5 метрова бронзова постать Шевченка.
Кожен рік у день перепоховання до могили Кобзаря з різних куточків світу приїжджають рідні поета, працівники культури і просто жителі України, щоб засвідчити пам’ять про Батька України, пам’ять про Великого Кобзаря! Підтримують цю традицію і студенти нашого коледжу.
Традиційно річницю цієї дати відзначають не лише на Чернечій горі, а і біля пам’ятників Тарасу Шевченкові у світі. І мешканці нашого міста, як і всі свідомі українці, відзначають дату цієї святої для нас події. Щорічно біля пам’ятника Тарасу Шевченку в міському сквері, названим його ім’ям, збираються павлоградці, аби вклонитись великому Кобзареві. Активними учасниками цих дійств є студенти нашого коледжу. Лунають на урочистості його невмирущі поезії, пісні на його вірші і, звичайно ж, – одна з перлин творчості поета, твір, який можна вважати гімном України – «Реве та стогне Дніпр широкий». А ще місцеві поети читають свої вірші-присвяти Тарасу, студенти розповідають, як поезія Кобзаря вплинула на їхній світогляд, лягають квіти до підніжжя пам’ятника у знак шани та глибокої вдячності. Адже Тарас Шевченко і його слова – невід’ємна частина сучасної України.
Керівник гуртка “Духовні криниці” Н.І. Пузенко